Як гарно у Храмі Твоїм Богородице!

Як легко душі і тепло !...

Спокійно і вільно тут кожному молиться

На радість ,на щастя й добро…

Стоїть наш православний Храм вмч. Георгія Побідоносця на вулиці Стельмаха, 43а. Він привертає увагу насамперед тим, що ніби узятий в залізний полон,  з усіх боків його оточують гаражі. Та люди все одно знаходять дорогу до нього. Щосуботи, неділі та за релігійних свят тут правиться церковна служба, яку провадить протоієрей Сергій, наш духовний отець, молодий за віком, але мудрий, добрий, чуйний, його ми дуже поважаємо, любимо та дякуємо Богові, що послав нам такого чудового духовного пастиря. Служба о. Сергія, його щирі проповіді навчають любові, надії, віри, тому й торкаються глибоко серця кожного з прихожан. А вони тут  старі, яким за 70 та й за 80, і літні люди, і зовсім юні. Часто чується і дитячий щебіт, з радістю йдуть сюди батьки зі своїми малюками, бо панує тут взаємоповага, взаєморозуміння та любов.

Звертаючись до Бога, дякуючи Йому за турботи про нас, просимо берегти наш народ, нашу землю, рідну Україну. Кожна служба завершується співом-молитвою:

Боже великий, єдиний.

Нашу Вкраїну храни!

Всі Твої ласки и щедроти

Ти на люд наш зверни...

Співають всі присутні в Храмі, як «Вірую» чи «Отченаш». Співають  урочисто, радісно, і в кожному серці  міцніє думка, що ми  справді українці, а не якісь манкурти, що нарешті  можемо славити Бога рідною, українською  мовою, що ми ще живі, що нас не знищили, не виморили ні голодом, ні тортурами, ні варварськими знущаннями  фізичними та духовними.

У жодній церкві, де я бувала на службі, крім Храмів Київського патріархату, не чула, щоб молилися за Україну, хоча всі вони наукраїнській землі.

Рідним домом став для нас наш Храм. Біда тільки в тому, що малесенький, не може вмістити усіх, хто приходить зі щирою молитвою до Бога. Особливо гостро це відчувається, коли настають холоди, бо Храм не може опалюватися. Я от вже зараз журюся, як буду відвідувати служби взимку, бо маю великі проблеми зі здоров'ям. Турбує це й інших старих та хворих, яких дуже багато серед прихожан.

Торік на Громадських слуханнях було вирішено: розбудовувати Храм. Вже й документацію підготували, та проблема залишається невирішеною, бо власники гаражів навколо храму не хочуть забирати їх звідти. Правда п'ятеро з них звільнили місце, але 11 ще й досі там. Не хочуть (чи не здатні!) зрозуміти люди, що церква зараз перетворюється чи не на єдине із джерел духовності, бо саме тут проповідується, виховується те, що робить нас людьми, саме тут навчають нас Божих заповідей, які є основою нормального, справді  людського життя.

Чи, може, телевізор, з більшості каналів якого насаджується аморальність, ненависть, жорстокість, підлість, поклоніння грошам, багатству, допоможе нам виростити морально здорове покоління? Чи, може, якийсь із нинішніх розважальних центрів, чи барів, чи салонів «Живого пива» здатен збагатити нашу душу і душі наших дітей та порятувати усіх нас від виродження?!

За чотири роки свого існування нашому Храмові довелося пройти мученицький шлях: його тричі палили (комусь дуже не хотілося і зараз не хочеться, видно), щоб він тут був. Але він відроджувався, як казковий Фенікс, і живе: Боже чудо триває!

Віриться: зрозуміють люди важливість розбудови Храму, заберуть свої гаражі, а міське керівництво, від якого чи не найбільше залежить доля Храму, не стоятиме осторонь духовних запитів своїх громадян, а за їхнє піклування бог воздасть кожному своєю милістю, навіть на най-ближчих виборах до органів місцевого самоврядування.

Не забуваймо дороги до Храму!

Людмила ДАНІЛОВА,

прихожанка

м.Вінниця.

газета: Вінниччина 22вересня 2010 (стр.7)